Участь в Січовому Стрілецтві
Коли в 1914 році
знялася світова завірюха, тоді повіт і місто Бучач вислали в ряди УСС понад 40,
а може й більше, молодих хлопців, селян і робітників, міщан, гімназійних учнів,
які готові були засвідчити жерт вою
своєї крові й життя це своє національне «вірую»: «Україна і я в ній для неї !».
Серед
перших добровольців був і наш земляк Іван Балюк. Документи
свідчать, що до УСС він записався 10 серпня. Як і тисячі інших юнаків, що йшли
на збірні пункти, був захоплений думкою, що має стати вояком першого за багато
десятиліть українського війська, що участь у війні на боці Австро-Угорщини
обов’язково принесе користь українському народові. Царську Росію вважали більш
жорстким гнобителем України, ніж Австрію. Підстав для цього не бракувало.
Згодом І. Балюка захопила
хвороба. Першого разу пересилив недугу в обозі, а другого разу довелось на дві
тижні лікуватися у шпиталі в Мукачеві.
В половині серпня перейшов полк
УСС на становище до Завалова та біля Маркової. Почались нові затяжні бої, що
тривали приблизно до половини листопада.
На відтинку полку УСС, перед
Заваловом і Марковою збудували росіяни три ряди шанців із сильними дротяними
загородами.
27 серпня розпочався на всьому
фронті загальний наступ військ Центральних Держав. Під охороною сильного
артилерійського вогню, ІІ-ий курінь перейшов Золоту Липу.
Перший випад виконав чот.
І.Балюк з своєю чотою на осередок московських укріплень, вдерся в перші
становища і пігнав зі своїми стрільцями до дальших становищ на горі. Тут він і
згинув, саме в хвилині, коли добиравсь до останніх ворожих позицій.
УСС опанували всі ворожі
становища та відбили три сильні протинаступи.
У звязку з геройською смертю І.
Балюка, годиться зауважити, що більшість складу його чоти творили молоді
гуцули. Це ті діти Гуцульщини, з-під Чорногори і з-над Черемошу, що слідами
славного січового руху, який так буйно розвинувся там до війни, в багатьох
сотнях вийшли з своїх гір воювати за Україну. Виховані серед стрімких гір,
диких звірів і рвучких річок, зжиті з природою, очайдушні і сміливі в стрічі з
ворогом – були добрими вояками-стрільцями, вірними товаришами та відважними в
боях.
Їх цікавий говір та простота і
щирість дітей природи – це оригінальні признаки їх духовності. Тому згадуючи на
цьому місці про гуцугів УСС-ів, яких багато було в чоті І. Балюка та які
полягли з ним під Заваловом, хочеться передати розповідь свідка смерті Івана
Балюка – гуцула УСС із Косівщини Д. Копельчука, яку він щиро і простими словами
подав для історії своїм гуцульським говором:
«Ми перейшли воду під Заваловом.
Небощика пана читари Балюка поставили з нами на лівім крилі нашого куреня; а
було нас з паном Балюком всього пєтнацит. Поклали си ми тай лежимо. Аж ту
підходит до нас пан сотник Вітовський та каже, що тра піти протяти дротє під
московськими декунками і питає, хто піде на охотника. Я си зголосив, бо я в
такім трафунку ніколи не є страховитий. Зголосив си тай пішов; а у москалів
була під самими дротами «фельдваха». За окопами був ліс і там стояли два машинові
кріси. Я підсунув си з боку під «фельдвахи»
і почав тяти дротє. На мене дуже сипали москалі, та не трафлєли. Я
перетяв той дріт в трьох місцях, аж виджу, московська «фельдваха» зачьила
тікати. То май наші підсунули си вже ближче. Я штрик за ними до їх декунків, а
вони тоді акурат вже кінчили віходити зі свого рова і на яких сто підисєт кроків позаду стали розпускати свою розстрілну. Як я то увидів, том си взад
до своїх подав, аби змелдувати пану читарови то, що видів. Пан читар підсунули
си вже з хлопцєми на пєтнацит кроків до дротє. Як я вповів, що і як, пан читар
розпустив дужче розстрільну, бо вона була досить густа і мало заступала собов
місцє. Та не багато могли ми помочи, бо нас було іно пєтнацит, а москалів, як
тої соломи. Але ми всі були стара война, то пан читав не вагували си з нами
кричьити гура. Хлопці зірвали си з землі і штрикли бігом бічи; а так си заїли,
що на бігу стрілєли. Так пересадили ми московский окоп і гнали далі.
Москалі страх сипали вогнем.
Мині і до нині ще дивно, що я там не впав. Я не видів нічо коло себе іно так,
гейби хмара мене впеленала так, як то чьисом у нас в горах трафлєє си. Аж чую,
як хтос коло мене дуже загвавтував. Я кинув там оком, а пан читар закрутили си
на місци і впали. Я прискочив до них, а вони злебегіли: «Йой, я страшно
ранений!». То я їх підоймив і став плащ стігати, бо показували, що їх на правій
груди вцілили. Як я іно плащ розчіпив, набігли дві кулці, - не можу знати, чи з
ручного кріса, чи з машинового, - й ударили небощика в живіт просто під серце.
Небощик навіть не йойкнули; пішла їм кров носом і ротом і понебощіли. Як я то
увидів, то-м встав і засалітирував, - бо то ніби рахувати пан читар від нас
відходє, тай оглянув си, що си чинит довкола. А там вже з нащих всі були або
вбиті, або поранені, іно Кабюк Олекса з Голов ще здоровий пустив си бічи. Я за
ним. Так вбігли ми з 50 кроків; як вже перескакували ми московський окоп, Кабюк
впав. Я вздрів ще, що єму кров з вуха сикла.Згинув сарака на місци. Ой згинуло
їх там немало. З усіх іно я цілий лишив си.
Тай так посиротіла наша чита! Я
дужи си за небощиком паном Балюком наплакав, бо вони страх які добрі заглі мене
були. Бувало казали: «Ти, Копельчук, ти си не бій, - ми не згинем, а ще си «в
цивіли» грешно та годно нажиємо! Тай ого!» Нажилисми си! Пан читар упали, мій
оден брат упав на Маківці, другий дуже тєжко ранений – відє не багато му си на
тім світі належит. Іно я ще цілий по світу тєгну си, та доки того буди, Бог
світий знає…»
